Не пам'ятаю, коли востаннє, реально нормально із чогось жартувала чи сміялась. Жарти в мене дурні, більше схожі на сарказм. Я не знаю, як і коли висплюсь, хоча не це важливо. Важливіше те, що останній місяць більше схожий на сон. Ніби спиться і сниться таке, що й уявити не могла, коли влаштовувалась на нову роботу.
   По-перше, завжди так - в першій половині місяця буває важкувато, але не настільки. Продовжую щодня робити висновки, що щось я не догледіла, не допрацювала в минулому і зараз це набирає ой яких шалених обертів. По-друге, не може так бути, що кожен крок і майже кожна спроба зробити хоч щось хороше обертаються проти мене. Як казала одного дня знайома, все, що б ми не забажали зле для когось - все рівно обернеться проти нас. То що там - тук-тук? Чи підкаже мені хтось зверху - що я натворила такого крутого і нестерпного за що тепер розплачуюсь?!! В чиїх руках і наскільки довго опинився наслідковий бумеранг?..

І ще, кожен (знаю це точно) на планеті прагне щось постійно змінювати - а в мене все частіше виникає єдине нереально-інфантильно-божевільне бажання помінятись із кимось ролями. В сенсі - я часто чую у свій бік "симпатична, класна", а що мені з того? але якщо можна було б, я б віддала оту симпатичність за розум, гострий світлий розум...

Не можу більше так жити. Так надоїла вся ця фігня. Декілька спроб перейти через себе, свою важку натуру, свій явно не надто високий рівень...

Так було завжди: найлегше - це просто піти, від усього, нехай за плечима залишаються великі проблеми, а попереду ще більші. По суті чим більше тікаєш від одного невирішеного питання, тим глибше поринаєш в інше.  
Я ще не впевнена (і в цій невпевненості і є вся проблема), але те до чого я йду зараз мені дуже потрібне, і я цілком свідомо сприймаю разом з цим на свою голову усі майбутні нестачі часу для себе, всі тривоги і незрозумілі фактори а особливо свою звичку недосипати (просто 6 год. сну для мене вже забагато...дурість!) 
Все ще йду до цього - нормального сприйняття реальності, бо час від часу мені здається, що я живу в якомусь іншому часі. Мабуть, якась частина мене намагається компенсувати незадоволення тими моментами і життєвими обставинами, які час від часу виринають. 

ВІрність своїсм принципам і самомотивація - одні з найважливіших пунктів. Тільки було б все це не лише на словах. Так людям було б легше сприйняти мене такою, яка я є.

 Нікому невідомо наскільки сильно він (чи вона) хоче жити, так само як і невідомо наскільки сильно він не цікавиться життям і не хоче відігравати ніякої ролі взагалі. Пусте місце і все... І відбувається це до тієї разючої миті, яка раз і назавжди все змінює.

Думаю, в моєму житті такої миті ще не було. Просто не бачу сенсу в тій роботі, яку виконую день у день.
Хочеться трохи кудись втекти (хоча як не дивно до осені ще далеко) і забути про те, хто я для кого.
Стара байка: коли ти щось для когось робиш, то відчуваєш себе у світі і знаєш точно що в цю мить ти є ти, і більше ніхто не зможе сказати, що ти ніхто і някої ваги немає те, що ти робиш.  

...Мені ще ніколи не було так погано, так самотньо, так гірко думати про своє буття тут. Якщо лию сльози через якийсь фільмець, то що буде далі зі мною і ще я хотіла б знати, коли закінчаться ці безкінечні  пошуки моєї половинки. Може для мене в цьому світі не існує отієї половини взагалі?... Можливо, є лише я і все. І КРАПКА. Все решту допише ХТОСЬ, кому відомо як і чому все так складається. 
По суті, я погоджуюсь на любов як таку треба заслужити, її треба звідкись винести, наче із самого серця (якщо є таке значення), треба вилеліяти оті почуття, яких чекають все життя. 
Ото і все, отже чекання затягується у вічність...  
У пустоту...

 

Це так здавалося б безглуздо... В мене є час багато на що, тільки не для себе. Час на дурний переклад, на безсоння, на думки про завтрашній день і навіть на те, щоб за півгодини виконати те чи інше завдання на роботі. Тільки не для себе! 

 

  Як парадоксально раніше не було куди себе подіти. Коло знайомств було обмеженим, думки були сірі і надто вже приземлені, щоб із кимось поспілкуватись на живо, не те щоб по телефону.  Я шукала себе то у вишивці, то у кулінарії. Зрештою, здається сидячи вдома нічого не висидиш. І самооцінка падає, і не бачиш позитивних сторін і можливостей.   Що ж - тепер мені бракує часу, щоб зустрітись із людьми, щоб зробити всі ті незавершені колись речі... Реально, ніхто не сказав би тепер що я щось встигаю... Складається враження, що це повторний біг по колу, яке вже не вперше трапляється на моєму шляху. 
 
Насправді я зробила висновок, що можна на все знайти час, важливо знати що саме потрібно тобі в цю мить і не забивати голову непотрібними ідеями, які видаються або доволі спокусливими (саме в цю чи іншу мить) або ж дуже вже творчими, щоб від них відмовитись. 
Зусередитись і не ламати голову над ситуаціями, які видаються дуже проблематичними. По-троху все можна вирішити, тільки б на все був час... і здоров'я.    

Я кіноман (чи -ка) і річ не в тім, що просто люблю фільми, в мене останнім часом спостерігається гостра увага саме до тих фільмів, які так чи інакше відкривають мені те, хочу побачити в людях, те, що бачу повсякдень і на що закриваю очі... Наступного разу напишу тут список, які сподобались найбільше.
Скажімо, я ніколи не раджу подивитись фільм, який не бачила раніше, лише читала рецензію, і ніколи не буду не дивитись, навіть якщо почую негативні відгуки.
Так ось, я почну із "Плюс один". Фільм російський. Ще раз здивувалась наскільки іноді цікаво звучить переклад того, що чуєш в англійському варіанті. Один із головних персонажів - абсолютно оригінальний тип... не схожий на жодну іншу особу, яку можна зустріти в осінній день на вулицях міста. Класне почуття гумору, знаймство з тим, що в Росії люди дещо по-іншому сприймають гумору. "Чому люди тут ніколи не усміхаються?". Сказала я б йому чому, за умови, що ви смішили б народ тут в Україні :)    Я не знаю, що здивувало більше, те що настрій фільму, спершу не простий через головну таку сумну героїню, доволі пасмурний (лише на початку) чи те, що можна таки переконатись, що щастя і радість приносить вже те, що ти можеш усміхнутись комусь, можеш просто так порадіти тому, що ти не такий як всі - такий кумедний як головний герой. А як вам зізнання  устами ляльки "Чому тобі завжди потрібно все руйнувати".   Овва навіть класні люди іноді помиляються, і вони заходять в тупий кут.  

Далі буде.

Знаєш я хотіла, так хотіла прийти якось туди, де чути звуки джазу, де невловимо-терпко-гіркувато пахне кавою, на місце (вуличку), яка нагадує мені не мене, бо там так спокійно в ритм б'ється серце, ніби налаштоване на створені для нього ноти. Хвилювання перейшло межу моїх сподівань. Я тут постійно створюю свої ноткові настрої для похмурих днів. Причини не шукаю, просто не потрібно. Це Львів. В місті, яке живе своїм життям дихає мабуть і весна, і тиша осінньо-плакучих балакучих дерев.
Не прийшла, бо не зуміла, якщо відверто, поєднати свою "любов" до спізнень і твого інтригуючого погляду. Чи має право звичайна смертна на ще одну зустріч, як ти думаєш? Обіцяю, що наступного разу для тебе буде кава, а для мене, хм що ж, мабуть, твоя розповідь. В тебе класно це виходить: розповідати і задурманювати мої думки про час.
Люблю тебе.

Читаю "Самотність в мережі".
Не пам'ятаю, коли востаннє читала щось направду нормальне (йдеться не про почуття, банальщину, реальність світу цього і т.д. і т.п.), після чого мені не хочеться кидати книжку і братися за важливі справи.

Не пам'ятаю нічого такого, щоб мені хотілося плакати і водночас приховувати свої почуття від себе ж самої.
Знаю, що існує так багато понять слова "люблю"...але ці інші.
Я. Вишневський у своєму романі виклав все те, що можна було відчути людині, яка залсуговує кохання, як істину життя, а не проживає кожен день намарно.

Читаю і мимоволі ловлю себе на думці, що віддала б більшу частину свого життя за те, щоб відчути таке ж самісіньке почуття.

Важливим є все: місце, час, люди, емоції, внутрішні відчуття і навіть банальні... ролі. Хоча найкраще - коли не граєш, а живеш. Бо жити власним життям - завжди легше, ніж проживати день і усвідомлювати лише потім, глибоко всередині себе, що це не твій день і прожила його не ти, а якась інша, зовсім не властива частинка тебе.

Останнім часом тижні почали перетворюватись на короткі дні (за якими не встигаєш, як трамвай, який не наздоженеш на шпильках), дня на хвилини. І справа не в плині часу, щось інше, дещо що не силі вимовити.
Чесно - мабуть зараз віддала б половину життя за те, щоб повернутись за студентську лаву, там хоча б усвідомлювала, хто я і кому потрібна ота писанина, яка забирала масу часу і ще більше енергії. Але ж все компенсувалося якось завдяки дружбі і ще стихії нестихаючого прагнення щодня щось якось змінювати. Не треба для себе, - то було більше для когось. Красиво так – зустрічаєш день із сонними очиськами і бажанням бути просто такою, як всі (лише потім ввійшло в моду бути «оригіналом»), а завершуєш - із книжкою під подушкою. Боже, звідки бралися сили на то все?..
Мої амбіції тут, усвідомлення себе справжньої (такої ж як і раніше) десь далеко, серце також ніби живе окремо... – Йому соромно за мене, зрадницю своїх мрій і почуттів.
Ех. Грішна. Могла б поміняти життя, неправильні думки, моменти прагнення істин, планету, або хоча б країну (хоча ні, тільки не Львів). Тільки чи змінились б від цього холодні погляди саме в мою сторону?..