Just too good to be true

Такі не логічні ми.

Sun, 06 Dec 2009 11:25:50 GMT

В чому логіка, де вона? Чи варто її шукати?

Знаєш, коли в одній сім'ї ростуть двоє різних людей - це так... так природно ~~дико~~?
Ми різні. Дуже навіть. Кожен симпатичний по-своєму і кожен здатен на все, щоб
захистити свої людські права, права особистості.
Ти можеш про це ніколи і не дізнатись. Тобі можливо навіть і не потрібно, але колись може
дізнаєшся будеш здивований: я поважаю твої погляди, і те як ти ходиш по життю. Мені подобається те,
що ти ще з дитинства непосидючий, невгамовний, доволі впертий в своїх переконаннях і амбіціях.
Тобі ніколи не бракуватиме сили, щоб побачити те, що не завжди бачу я. Але ти мусиш бути таким до кінця.
Чуєш? Адже варто втримати світло посмішки, яке ти бачиш в твоїх друзях, варто здобувати нові знання,
варто жити.

І щоб не трапилось нікому не показувати, що тобі боляче.
Нікому не казати, який ти далекий від того, щоб бути завжди з кимось, "завжди" немає, є "тепер".
Є істини, частину яких ти осягнув. Рада за тебе! Рада, що ти є.

Настрій іншого життя.

Wed, 28 Oct 2009 21:29:13 GMT

Останнім часом тижні почали перетворюватись на короткі дні (за якими не встигаєш, як трамвай, який не наздоженеш на шпильках), дня на хвилини. І справа не в плині часу, щось інше, дещо що не силі вимовити.
Чесно - мабуть зараз віддала б половину життя за те, щоб повернутись за студентську лаву, там хоча б усвідомлювала, хто я і кому потрібна ота писанина, яка забирала масу часу і ще більше енергії. Але ж все компенсувалося якось завдяки дружбі і ще стихії нестихаючого прагнення щодня щось якось змінювати. Не треба для себе, - то було більше для когось. Красиво так – зустрічаєш день із сонними очиськами і бажанням бути просто такою, як всі (лише потім ввійшло в моду бути «оригіналом»), а завершуєш - із книжкою під подушкою. Боже, звідки бралися сили на то все?..
Мої амбіції тут, усвідомлення себе справжньої (такої ж як і раніше) десь далеко, серце також ніби живе окремо... – Йому соромно за мене, зрадницю своїх мрій і почуттів.
Ех. Грішна. Могла б поміняти життя, неправильні думки, моменти прагнення істин, планету, або хоча б країну (хоча ні, тільки не Львів). Тільки чи змінились б від цього холодні погляди саме в мою сторону?..

Місто

Fri, 25 Sep 2009 19:27:16 GMT

<br /><table border="0" style="border: 1px solid rgb(238, 238, 238); width: 400px;"><tbody><tr><td style="margin: 0px; padding: 8px; text-align: center; background-color: rgb(0, 153, 0); color: rgb(255, 255, 255); font-family: Comic Sans MS; font-style: normal;<br /><table border="0" style="border: 1px solid rgb(238, 238, 238); width: 400px;"><tbody><tr><td style="margin: 0px; padding: 8px; text-align: center; background-color: rgb(0, 153, 0); color: rgb(255, 255, 255); font-family: Comic Sans MS; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; font-size: 18px; line-height: normal; font-size-adjust: none; font-stretch: normal;">Вы пришли в Город Вечного Лета</td></tr><tr><td style="padding: 8px; text-align: left; background-color: rgb(255, 255, 255); color: rgb(0, 0, 0); font-family: Comic Sans MS; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; font-size: 14px; line-height: normal; font-size-adjust: none; font-stretch: normal;"><a href="http://pics.livejournal.com/sviridenkov/pic/00010cf4/"><img border="0" alt="" src="http://pics.livejournal.com/sviridenkov/pic/00010cf4" /></a>

<strong>В этом городе даже на автомобилях растут цветы, убедитесь сами! Уверен, Вам здесь понравится. Кажется, у Вас самого (самой) настроение почти всегда летнее, вне зависимости от сезона и погоды. Значит, Ваш летний город всегда с Вами. А первым жителям к прописке в нём полагаются ещё и стихи:
</strong>
На вечномолодом рассветном небе
Заря вишнёвая до одуренья.
А небо – дом, где облаками мебель,
А на столе вишнёвое варенье.

А лето – день, где с кваканьем лягушек
Среди озёр и рек кувшинки счастья.
И полетели над водою души,
А всем казалось: это просто чайки.

А солнце – смех, застывший в красном камне,
Когда до слёз смешил русалку ветер,
Ударившись с разбегу лбом о ставни
Окна мечты избушки в вечном лете.
<em>
(Максим Свириденков)
</em></td></tr><tr><td style="margin: 0px; padding: 8px; text-align: center; background-color: rgb(0, 153, 0); font-family: Comic Sans MS; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; font-size: 14px; line-height: normal; font-size-adjust: none; font-stretch: normal;"><a style="color: rgb(255, 255, 255);" href=" http://sviridenkov.livejournal.com/7800.html">Пройти тест</a></td></tr></tbody></table> font-variant: normal; font-weight: normal; font-size: 18px; line-height: normal; font-size-adjust: none; font-stretch: normal;">Вы пришли в Город Вечного Лета</td></tr><tr><td style="padding: 8px; text-align: left; background-color: rgb(255, 255, 255); color: rgb(0, 0, 0); font-family: Comic Sans MS; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; font-size: 14px; line-height: normal; font-size-adjust: none; font-stretch: normal;"><a href="http://pics.livejournal.com/sviridenkov/pic/00010cf4/"><img border="0" alt="" src="http://pics.livejournal.com/sviridenkov/pic/00010cf4" /></a>

<strong>В этом городе даже на автомобилях растут цветы, убедитесь сами! Уверен, Вам здесь понравится. Кажется, у Вас самого (самой) настроение почти всегда летнее, вне зависимости от сезона и погоды. Значит, Ваш летний город всегда с Вами. А первым жителям к прописке в нём полагаются ещё и стихи:
</strong>
На вечномолодом рассветном небе
Заря вишнёвая до одуренья.
А небо – дом, где облаками мебель,
А на столе вишнёвое варенье.

А лето – день, где с кваканьем лягушек
Среди озёр и рек кувшинки счастья.
И полетели над водою души,
А всем казалось: это просто чайки.

А солнце – смех, застывший в красном камне,
Когда до слёз смешил русалку ветер,
Ударившись с разбегу лбом о ставни
Окна мечты избушки в вечном лете.
<em>
(Максим Свириденков)
</em></td></tr><tr><td style="margin: 0px; padding: 8px; text-align: center; background-color: rgb(0, 153, 0); font-family: Comic Sans MS; font-style: normal; font-variant: normal; font-weight: normal; font-size: 14px; line-height: normal; font-size-adjust: none; font-stretch: normal;"><a style="color: rgb(255, 255, 255);" href=" http://sviridenkov.livejournal.com/7800.html">Пройти тест</a></td></tr></tbody></table>

Чому???

Thu, 24 Sep 2009 17:21:28 GMT

Знаю, що можу, вірю, що буду… але поки що живу теперішнім.
Не знаю, чому все так очевидно: кажу собі, що я не закохуюсь і не роблю так, але незабаром знову випробовую долю. Тобто зустрічаюсь із фацетом цікавим, симпатичним, і… знову все не так.
Розійшлись. Не тому, що ми дуже різні (хіба люди бувають зовсім схожі?), а тому, що я не можу бути тією, яка потрібна тобі.
Чому і як люди сходяться?
Чому треба багато пережити, пройти немало сходинок, протерти до дірок джинси, випити 318 філіжанок кави, назбирати жовтогарячого листя, подарувати щастя, радість і ніжність…для того, щоб знайти отого єдиного?..

Готика душі

Wed, 24 Jun 2009 20:06:08 GMT

Наївність і доброта - дві риси, якими користуються інші, якщо ти можеш собі дозволити бути саме такою, а не якоюсь...
І ще якась така схильність до закоханості. Немає значення, хто ця людина. Головне, що ти можеш не спати, частково не їсти і не думати про важливі і справді суттєві речі. Існує тільки він. А хто він? Яка різниця. Хлопець, який думає, що має право порушити все те, на чому стояв твій крихітний світ.

Погано, коли ти уявляєш одне, а насправді відбувається до протилежності інше.
Не ідеалізувати - ось в чому фішка нормального жіночого принципу, а в тебе все навпаки, до запаморочення в голові навпаки.
І не кажи, що ти не давала йому свого номера телефону (запитую "навіщо?!!") , тепер можеш до безкінечності сидіти і думати що ти не так зробила. В голові безлад, на столі безлад, риєшся у спогадах і нічого хорошого там не знаходиш для себе. Усі сторінки книги пам'яті пронизані його ім'ям.
Колір неба вже не такий голубий, світло, яке щодня пробирається крадькома у твоє вікно тьмяніє при одній згадці про те, що все не так просто.
- Сумуєш за ним?
- Та ні. Пора б уже, але це - як пісня, звуки якої знову і знову повертають тебе до місця і простору подій.
- Значить треба розівчитись співати.
- Ні, для мене це все рівно, що порізати собі вени...
- Думай...

Закохана й сумна

Mon, 23 Mar 2009 12:27:23 GMT

Завжди була такою сурйозною (капець) і романтичною водночас.
Як ненормальна вчилась (вчилась, вчилась і ще раз вчилась), ковтала книжки,
товаришувала (а не зустрічалась) із усіма хлопцями, які мені симпатизували.
Потім були вірші, пари, вірші і сидіння ночами, бо я любила бути такою собі
заучкою.
Як тільки мені стукнуло 22, зрозуміла, що знайти собі такого ж гуманного,
романтичного, цікавого фацета практично не реально.
На роботі завжди були лише ті, які закохувались в лялечок із красивим манікюром
і нафарбованими губками. Ну так, я ж не така, - абсолютна протилежність.

Просто подобалось бути собою, такою, якою є і зараз. Навіть коли деякі мої знайомі говорять: "Блін, ти вічно не як всі". Я чудово знаю, що нічого не зміниться і змінюватись
заради когось не буду. Так вирішила? Ні, життя так поставило свої умови.
І все було саме так і не інакше.
Принаймні поки не з'явився ВІН. Усі ці ЙОГО симпатичні натяки про мою особливість, і абсолютну несхожість ні на кого ще, трохи збили мене з пантелику. Тільки є такий великий мінус: в нас обох доволі відповідальна робота. І як би ВІН мені не симпатизував, я нічого не можу вдіяти зі своєю свідомістю. Щодня сиджу і думаю, може взагалі нічого не робити,
не думати про все це, нехай відбувається само по собі. Шкода і ЙОГО і себе...

Самовтеча

Fri, 20 Feb 2009 15:33:47 GMT

Коли власна пам'ять стає такою собі віртуальною кліткою:
озираюсь - там нікого, є лише сліди, майже не видимі, майже
коричневі (кольору очей, його очей) тоді єдиним бажанням
стає стрибнути з висоти і впасти в обійми... теперішніх турбот,
щоб і близько не думати про тодішні почуття.

Свідомість затіяла небезпечну гру. Корисніше виплакати спогади, ніж
боротись із думками, що це було таааак давноооооо.
Сни. Сон про нього. Про спільні плани. Про те, що він все ще є.

Яка тонка межа між реальністю і тим, що хочу бачити.
Яка незбагненна височінь життя і смерті.

Знати і уявляти, що десь хтось існує, а ти не можеш забути. Не можеш, хоч
і прагнеш цього дуже сильно. Це як помста долі, чи щось дуже тривке,
до чого ти не можеш доторкнутись.
Мати б тільки змогу загадати бажання...то викинула б в один день усе,
навіть світло надії (ніяких "якщо", лише дійсність - його немає!!!)

Класична спроба стати іншою - це всього лише марення, суєта тижня, бажання дня,
нагорода за терпіння до тих емоцій, які беруть гору над почуттями...
А почуття все ще є, що б там не говорила мені свідомість.
Мудрагелик.

Ще так далеко до весни.

Wed, 04 Feb 2009 14:44:51 GMT

Подумки майже вдома, та все ще у транспорті.
Подумки десь дуууууууууже далеко, де ніхто не зможе збагнути,
чому такі втомлені очі, і - серце не відповідає ані на тепло,
ані на дружні пропозиції просто зустрітись.
Подумки рахую хвилини і дні, коли побачу, як квітнуть дерева.
Подумки створюю світлини для життєвих прозаїчних моментів (чого я ще не зробила, що повинна зробити?).

Майже сліпо витягую гроші, купую талон і не розумію, чому водій
тролейбуса мені усміхається. Я йому автоматично усміхаюся і думаю, чи це
зі мною щось не так, чи це в нього такий спірітс (настрій). Посилаю свій туманний настрій подалі і згадую, що в мене є причина не перейматись
погодою, не цензурною лексикою, яка звучить просто під вухом
і тим, що до весни ще так далеко. Квиткккккккккиииииииии :))
В мене є квитки на фільм. Ось воно, моє маленьке,скромненьке щастя.
Значить ще не збожеволіла, просто вигляд в мене такий, наче
в передчутті хороших хвилин.

"Всьго лише слова"

Mon, 26 Jan 2009 20:35:57 GMT

Лист 2

Львів – місто зустрічей, побачень і втілення ідей.
Стою в оточенні дерев, які миготять від сотні малесеньких лампочок, котрі мимоволі нагадують вогники, до яких хочеться доторкнутись, щоб хоч трішки зігрітись. Взагалі то зараз не зима, а весна і якщо вірити (хоча б подумки) нашим синоптикам, то повинно бути, гм... приблизно градусів п’ятнадцять з позначкою плюс. Але все ж таки було б непогано погріти руки.
Міріади прохолодних, колючих краплин поспішають до низу: на вії, на розпатлане волосся, на не дуже привітні обличчя. Та й куди там до привітності, коли наш народ ніяк не звикне до того, що Львівська погода, немов та примхлива панночка: то усміхається сонечком, то погрожує бородатими хмарами. Ось і здогадайся, коли настане той щасливий день для усмішок і зустрічей. А поки що мокни собі і мрій про запашну каву.
В часи, коли я була студенткою, ми з друзями збирались в одному із затишних куточків Львова, якнайдалі від навчального галасу і суєти, сідали разом і балакали про різні цікаві речі за філіжанкою кави. В ті часи ми бачились частіше і каву пили частенько, настільки часто, що я вже й не пам’ятаю її присмак. Пам’ятаю лише, що нам завжди було про що поговорити саме за кавою. Цей терпкий напій дурманив нас, - щось залишалось невисловленим, відкладалось на пізніше. Оскільки це «пізніше» було доволі таки широким і водночас сіруватим поняттям, до нього увійшов не один захід, не одна ідея, забаганка, запланована зустріч, побажання і т.д. Усе заради мистецтва, мистецтво заради незбагненної краси, тієї краси, що надає довершеності вчинкам без слів і - вишуканості простим речам.
Знаєш, якось так вже відбувається, що кава поєднує людей з різними життєвими поглядами та амбіціями, створюючи при цьому свою дивовижну ауру. Здавалося б кава та й усе, нічого більше, нехай інший сорт чи щоразу інший настрій (цьому нас також навчила погода), та хтось із нас пошепки говорить: «Не переживу, якщо не загляну сюди ще раз». Іноді навіть для того, щоб побалакати треба знайти свою місцинку, таке собі фейворіт плейс *
В думки про каву знову вривається дощ. Надокучливі краплини тупотять по тротуарах і калюжах, загрожуючи зруйнувати те, що якомусь диваку захотілось назвати парасолею. Боюсь, що до початку зустрічі вона таки нагадуватиме (як говорять в народі) розчепірку!
Сотні малесеньких лампочок серед дерев на фоні пахнючого дощу, темного неба і непрактичних, зате дуже хороших мрій. Я можу уявити, що ти скажеш, коли прочитаєш ці рядки. Бо практичність не для тебе. Вона потрібна і в роботі, і серед буднів, коли ти як завжди поспішаєш, або коли треба зосередитись. То як же це: легко чи ні, зустрічатись із дівчиною, яка живе більше практичним, ніж тим, що є в душі кожного з нас – легкою романтичністю.
Загалом, я не надто люблю чекати. Але сьогодні це потрібно, бо моя непунктуальність час від часу дається взнаки. Звучить не надто реально, але іноді треба чекати вічність, щоб почути те, чого ти варта. Чекати відповіді на одвічні запитання. Чекати, щоб зрозуміти сенс того, що відбувається тепер і ще відбудеться в майбутньому. В мене іноді виникає враження, наче ми – двоє людей, живемо в різних куточках всесвіту, чи то в різних куточках міста Лева. Ми обоє час від часу запізнюємось на зустрічі (особливо, коли добираємось за допомогою транспорту). Обоє якось несвідомо віримо в те, що цього літа буде менше дощу і багато сонця, і в те, що усе це не даремно.
А ось і моя подруга: поспішає з винуватою посмішкою. Серед непролазних калюж, що скидаються на озерця, ми знаходимо стежку і чимчикуємо по бруківці.

P.S. Відповіді на усі питання шукай в наступних листах.

Лист 3.

Можливо, в цьому житті приходиться багато від чого відмовлятись. Коли хочеться обернутись назад, то не робиш цього, бо не дозволяють упередження, чи так звані забобони. Коли хочеться комусь написати листа – не знаєш адреси. Коли хочеться запросити людину, симпатичну тобі на танець – немає сміливості, або ж не достатньо впевненості в собі. Коли хочеться у найважливіший момент сказати продумане наперед, - як завжди бракує слів.
Але коли можна і треба (життєво-необхідно) кудись поїхати, то їдеш, кинувши усе, нехай це «усе» має для тебе навіть неабияке значення. Дивно, я так легко звикла до цієї необхідності.
Як завжди починаю здалека розповідати і описувати... Ще одна звичка. При бажанні можна знищити, але це також одна із рис моєї сутності, вибачай.
Так ось мова йде про село, куди я частенько приїжджаю, загалом влітку і на свята. На Великодні свята ми зі сім’єю завжди на селі в бабусі.
Літо, можливо, найщасливіша, сонячна, спекотна пора року, яку звісно неможливо не любити. Щодо мене, то в цьому відношенні я таки трохи по-іншому до цього ставлюся. Ніколи не прагнула в цьому виділитися, але моя пора – весна. А якщо повертатись думками до літа, то так безсумнівно, саме влітку я провела час краще, ніж коли-небудь. Хоча це стосується лише дитинства.
До Великодня ставлюся по особливому. Це у мене від сім’ї. Ми прагнемо зберегти традиції, що передаються від покоління до покоління, від матері до доньки з ніжністю і турботою, від батька до сина із працьовитістю і душевною теплотою. Це як чудодійна свічка, що кличе здалеку своїм вогником, так відображення світла цього вогника ми можемо побачити у своїй душі. А разом із традиціями передається духовне багатство.
Тремтіння суєти.
Хвилювання.
Випікання запашної, рум’яної паски. Приготування кошика із писанками, паскою, м’ясними виробами, і баранчиком, в обрамленні зеленого гришпану. Мить радості і сміху, розподілена в сімейному колі. Прагнення бути частиною неповторної спільноти. Намагання зберегти те, що можна підсвідомо загубити серед буднів і не знайти навіть із ліхтарем – найдорожчі спогади. Все це можна об’єднати в єдине ціле під назвою Великдень. Я б хотіла дуже-дуже, щоб ти дозволив мені бути поруч, коли ми святкуватимемо це день наступного року. Якщо ти звісно не будеш проти 

Бувай!

Лист 4.

Можеш це назвати прозою,
Чи моєю гарячою сльозою.
Постукаю у вікно твоє грозами
І поруч буду з єдиним тобою.

…Тобі легко говорити, що все має своє пояснення. Можливо, це й так, але рано чи пізно ти зрозумієш, що є речі, які не піддаються жодному логічному поясненню і не треба.
Коли ти щасливий, то не аналізуєш свій піднесений стан, адже починаючи щось пояснювати ти або губишся, або не туди хилиш. Емоції не можна аналізувати. Ми з тобою не психологи (я іноді знаю, що кажу), а отже немає потреби говорити про те, що запам’ятовується і затримується якимось чином в нашій підсвідомості.
В нас не так вже й багато часу, щоб щось змінити, щось виправити і найголовніше – жити своїм життям. Якщо виправляти помилки, то лише свої і якщо радіти життю (такому, яким воно є), то також без фальші і прикрас. Бо це не потрібно.
Я могла б прожити без світла і тіні, але без усіх цих зустрічей, що нагадують росу на пожовклому від спеки листку, вже ніяк. Прагнучи зберегти дорогоцінне, ми втрачаємо себе, а то й частину своєї душі, а насправді все частіше виявляється, що отим найдорожчим є не що інше, як людські стосунки, почуття невитраченості і незбагненна віра у краще.
А якщо все і справді має своє пояснення, то чому прокидаючись зранку ми іноді відчуваємо, що щось залишили там в попередньому дні? Якійсь частинці нас абсолютно байдуже. Мабуть, були такі дні, коли ми забували щось чи про когось вчора, ну і що? Але наше друге «я» іноді кличе спогади знову і знову пройти такою знайомою стежкою. Чогось ми не завершили, а щось таки забули виконати, не зважаючи на нашу хорошу звичку дотримуватись обіцянок.
Чому іноді так хочеться зникнути з поля зору, коли все гаразд?
Можливо, в усьому винні осінні дні. Можливо, це навіть не погода, а щось зовсім інше… Кожна пора року хороша по-своєму і навіть ця незрозуміла зима з довгими наслідками.
А ми такі ж, як завжди і майже не змінюємось, хіба що трохи по-іншому реагуємо на різні життєві ситуації…

Спроба написати роман епістолярний

Fri, 16 Jan 2009 21:35:35 GMT

"Всього лише слова"

Ти можеш звинувачувати мене в непунктуальності, несерйозності, наївності, інфантильності, непрактичності, у спробі заснути після того, як очі не те, що не злипаються, а навпаки - свердлять діру у стелі (перші ознаки безсоння), хоча сусіду над нами, який полюбляє час від часу погаласувати, ця діра не зіпсує життя. Можеш також звинувачувати мене в тому, що мені не можна робити несподіванок; в тому, що я таки трохи не така, як інші твої знайомі чи друзі; в тому, що я не вмію читати фантастику; не вмію прикидатись, коли мені боляче, або ж зовсім не смішно; і в тому, що я люблю конвалії і ромашки більше, ніж троянди; і в тому, що я не вмію бути фальшивою.

Лист 1
Я тут для того, щоб хоч трішки змінити плин часу, який ти вже встиг, мабуть, відчути у щоденних подіях. Нехай тебе не дивує те, що ти так часто чуєш у свій бік претензії від друзів щодо того, що ти страждаєш на часткову сліпоту... Тому, коли йдеш по вулицях міста, старайся дивитися на людей, а не на своє взуття.
Іноді, якщо зупинитись просто так, щоб перевести подих і забути куди поспішаєш, можна відкрити для себе можливість побачити щось нове. Цікаво спостерігати, як люди реагують на поведінку один одного. Я не про те, що відбувається щодня в громадському транспорті, хоча останнє також варте уваги, особливо, коли випадково стаєш свідком того, як хлопець (нехай і банально) намагається познайомитись із дівчиною, переступивши через правила поведінки, а може й стереотипи. Можливо, він чудово розуміє, що це вже протоптаний шлях і ця дівчина також цілком можливо їде на побачення, бо її очі виблискують отим вогником молодості, що так приваблює. І нехай в цього хлопця недостатньо сміливості, та в дівчини достатньо почуття гумору і крихти отієї гуманної доброти, яка дозволяє їй набратись комічної нахабності і проїхати свою зупинку разом з ним до кінця.
Тобі хочеться дізнатись заради чого усе це? О, я вже знаю цю усмішку на твоїх устах, тому й не буду більш нічого коментувати. Нізащо. Про решту можеш і сам здогадатись, ти ж у нас геній.
Чи знаєш ти, як це жити днями, місяцями, роками, або ж іноді в одному й тому ж ритмі і не усвідомлювати того, що відбувається поза цим маленьким світом, створеним лише для себе, відмежованим (ні не колючками) – улюбленою роботою, сім’єю і своєрідним затишком. І все заради того, щоб туди, в це маленьке місто під назвою «Мій світ» не потрапили плітки, ганьба, заздрість і ще багато чого. Усі ці події відбуваються в той час, коли ми ще не певні, чого прагнемо від життя, бо в нас є практично все. А в них мешканців «маленького світу» - набагато менше матеріальних благ, проте більше шансів на щастя. Радше хтось із них простягне руку допомоги, ніж ми відкриємо їм свою душу.
Так нам є чого повчитись у них – чиї серця багаті на милосердя, щирість і відвагу.

Я з тобою.

В коконі

Thu, 08 Jan 2009 13:03:04 GMT

Мабуть я зі своїм "можна, не можна" незабаром скручусь у кокон.

* Не можна стояти на морозі, чекаючи людину, яка постійно спізнюється.
* Не можна довго спати.
* Не можна взимку виходити з дому без рукавиць.
* Не можна дивитись забагато романтичних фільмів.
* Не можна думати, що ти можеш все.
* Не можна опускати руки від безсилля.
* Не можна відмовляти собі в маленьких радощах життя.
* Не можна розбивати свої надії об граніт розчарування.
* Не можна забувати про дні народження.
* Не можна пити багато кави.
* Не можна сидіти в темряві одній.
* Не можна не спати всю ніч, знаючи що обов'язково спізнишся на роботу.
* Не можна думати про минуле щастя, як про втрачене.
* Не можна їсти багато солодощів.
* Не можна думати про людину, з якою ніколи не будеш разом.

Маючи серце

Tue, 06 Jan 2009 13:56:10 GMT

"Якщо ти живеш серед людей сотвори собі початок і кінець серця"
(Бруно Ферреро)

Тримаю в долонях зернята кави. За мить у філіжанці буде кавуся, за кольором вона нагадує втомлені карі очі. Сьогодні мені в них хочеться попросити пробачення - за все, все що натворила і не оцінила по-справжньому...
А коли б і цінувала, то хіба змогла б сказати "пробач", дивлячись на сумне втомлене обличчя?..
І ще таких днів 60 і ... або звільняюся, або візьму вимушену відпустку.
Втомлена від себе і своїх емоцій.
"Чи маю я серце?", запитую себе і не знаходжу відповіді вперше.
Колись його мала, було надто чутливе, тепер трохи загружене бідолашка

Для дітей

Mon, 29 Dec 2008 15:47:16 GMT

http://for-children.org.ua

Fri, 26 Dec 2008 17:45:00 GMT

...Ще ніколи не відправляла стільки листівок, як цього року.
Усіх треба привітати, усім побажати просто усмішок і тепла серед сніжної зими.

Мабуть прийду додому і не зможу навіть просто взяти в руки чашку,
так сильно болять пальці від невгамовної писанини.

Хочу суботи, хочу покружляти під снігопадом, розслабитись, пожити,
не думаючи про завтрашній день і смуток, про те, що не існує потрібності комусь...є лише "я" і не більше. А шкода...
Шкода, що немає з ким піти навіть на концерт, нема з ким послухати музику :(
Так шкода витрачених невідомо на що років. Коли ти зупиняєшся, щоб оглянутись
назад, а там немає нічого...

Історія одного дня

Thu, 25 Dec 2008 07:13:46 GMT

Ти все ще тут. Надієшся, віриш, будуєш мости і думаєш, що для того, щоб бути поруч можна всього лише торкнутись мрії…
Мрія твоя має запах літнього поля( змішаного з ароматом волошок і колосків),- довгі коси і великі амбіції.
Торкнися. У серці віддає шелестом вітру.
Такий великий - великий світ. Хіба не буде безглуздям вірити у те, чого ти ніколи не побачиш, задля чого жодного разу не спробуєш боротись?
А ти таки будеш. Бо ти не з байдужих. Швидше навпаки – завжди йдеш до мети, завжди знаєш чого прагнеш і чого зможеш досягнути…
Усе це добре. Та лише одне… Стукіт твого серця чую іноді так близько і чітко, але із сумом приходить свідомість – ти ніколи не будеш по справжньому тут, зі мною. Се ля ві.